Національний заповідник «Переяслав» • Музей народной архитектуры и быта «Переяслав»

Національний історико-етнографічний заповідник ”Переяслав” (Музею народної архітектури та побуту Середньої Наддніпрянщини).

Переяслав-Хмельницький (до 1943 - Переяслав) - місто обласного підпорядкування Київської області, районний центр. Розташований у південно-східній частині області, на берегах річок Трубіж і Альта. Відстань до Києва - 85 кілометрів.

Територія сучасного міста була заселена ще у стародавні часи, про що свідчать численні археологічні пам’ятки. Поблизу Переяслава-Хмельницького, на березі Дніпра, виявлено залишки поселення доби бронзи (II тисячоліття до н.е.) та скіфських часів (V-III ст. до н.е.), у різних місцях знайдено 12 срібних давньоримських монет (II ст. н.е.). У межах міста досліджено могильник ранньослов’янської черняхівської культури (III-IV ст. н.е.), у якому розкопано 40 поховань. На місці злиття річок Альта та Трубіж збереглося городище X-XIII століть - залишки літописного міста Переяславля-Руського.

Вперше місто Переяслав згадується в угоді між Київською Руссю та Візантією 907 року як одне з трьох найбільших міст великої Київської держави. Переяслав був фортецею на її південних кордонах. Він відігравав значну роль у тогочасному економічному, соціально-політичному та культурному житті держави. Давній Переяслав складався з двох частин: дитинця - центральної укріпленої частини міста, у якій мешкала феодальна верхівка, а також розміщувалися князівський і єпископський двори, та посаду, заселеного в основному ремісниками і дрібними торгівцями. Після розгрому печенігів великий князь київський Володимир укріпив дитинець міцними стінами та вежами над проїзними брамами (Княжою, Єпископською, Ковальською), створивши тут міцну фортецю.

З другої половини XII століття Переяслав - центр великого удільного князівства, де правили Володимир Мономах, Юрій Долгорукий, Володимир Глібович та інші. Після прийняття християнства став центром Переяславської єпархії. Протягом XIII-XV століть Переяслав пережив кілька спустошень і руйнацій.

1654 року тут відбулася Переяславська рада. 1738 року було відкрито колегіум, в якому 1753 року викладав видатний український філософ Григорій Сковорода. У місті деякий час жив Т. Г. Шевченко.

Національний історико-етнографічний заповідник ”Переяслав” (далі НІЕЗ „Переяслав”) – один з найбільших і найвідоміших музейних закладів України.

Переяслав (з 1943 року – м. Переяслав-Хмельницький) має давню і багату на визначні події історію. За даними руських літописів він був третім великим містом давньоруської держави – після Києва і Чернігова. Переяславське князівство відігравало роль південного форпосту на шляху набігів степових кочівників на Київ. На переяславській землі залишили сліди і народні повстання, очолювані С. Наливайком, Г. Лободою, Т. Трясилом, П. Павлюком, Я. Остряницею, К. Скиданом та Д. Гунею, і національно-визвольна війна під проводом Б. Хмельницького. Чимало героїчних сторінок історії краю пов’язано з подіями Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр. Тут народилися або жили й творили відомі діячі національної і світової культури (Г.Сковорода, Шолом-Алейхем, В.Заболотний та ін). Саме у Переяславі Т. Шевченко вгрудні 1845 р. написав один з найвідоміших своїх віршів – “Заповіт”.

Вивчення історико-культурної спадщини краю, розвиток музейної справи на Переяславщині нерозривно пов’язані з іменем заслуженого працівника культури України, лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка, Героя України Михайла Івановича Сікорського – незмінного директора закладу у 1951–2008 рр. (нині – почесного генерального директора НІЕЗ „Переяслав”). На момент його приїзду до Переяслава-Хмельницького місцевий краєзнавчий музей займав лише три кімнати у родовому будинку друга Т. Шевченка, місцевого лікаря А. Козачковського. Проте вже через три роки було створено нову експозицію, відкриття якої відбулося 13 квітня 1954 р. до святкування ювілейної дати – “300-ліття возз’єднання України з Росією”. Того ж року рішенням Ради Міністрів УРСР музею присвоїли ІІІ республіканську категорію і він отримав назву "Переяслав-Хмельницький державний історичний музей".На базі цього закладу і створеного ним комплексу пам’яток у 1979 р. було утворено Державний історико-культурний заповідник, перейменований постановою Кабінету Міністрів України № 376 від 15.03.1999 р. на історико-етнографічний. Статус національного закладу надано Указом Президента України від 01.06.1999 р. № 598/99.

Заповідник існує на базі комплексу визначних пам’яток історії та культури, різноманітних музейних колекцій, що мають велике історичне й художнє значення.До складу заповідника входять більше 400 об’єктів та пам’яток культурної спадщини.

Археологічні дослідження почали проводиться на Переяславщині ще з початку ХІХ ст. і продовжуються до сьогодні. Починаючи з 1945 р. тут працювали відомі вчені: Б. О. Рибаков, М. К. Каргер, М. Ю. Брайчевський, П. О. Раппопорт, А. М. Кирпічніков, Ю. С. Асєєв, Р. О. Юра та ін. Найдавнішою археологічною пам’яткою в заповіднику є житло з кісток мамонта, перевезене монолітом з палеолітичної стоянки у с. Добранічівка Яготинського району Київської області (близько 13 тис. р.). Археологами заповідника досліджується територія Переяславського Лівобережжя та суміжних районів Київщини. Знайдені пам’ятки трипільської культури, епохи бронзи, скіфського часу, зарубинецької, черняхівської культур. Обстежено і закартографовано близько 600 курганів, понад 60 км "змієвих" валів.

Найвизначнішою пам’яткою архітектури міста був Михайлівський собор ХІ ст., над залишками якого збудовано павільйон і створено експозицію Музею архітектури давньоруського Переяслава. До пам’яток національного значення відноситься Вознесенський собор (1696-1700 рр.), побудований на кошти гетьмана І. Мазепи в стилі українського бароко. 17 квітня 1701 р. гетьман передав до собору Пересопницьке Євангеліє, на якому нині приносять присягу Президенти України. Збережено такі архітектурні перлини, як дерев’яна козацька церква (1606 р.), Михайлівська церква (1666 р.), будинок Переяславського колегіуму (1753 р.), будинок А. Й. Козачковського (1820 р.), де в 1845 і 1859 роках жив Т. Г. Шевченко.

У складі заповідника діють 24 тематичні музеї різних профілів, більшість з яких розміщується у пам’ятках архітектури (церкви, колишні міщанські та поміщицькі будинки, селянські хати та ін.).

Основний фонд заповідника нараховує понад 180 тис. одиниць зберігання. Найзначнішими пам’ятками унікальної археологічної колекції (біля 90 тис. од.) є: кам’яні монументальні скульптури та поховальні скрині ІІ-І тис. до н. е. (69 од.); речі скіфського часу Vст. до н. е. – казан, шолом, бронзовий лутерій; комплект скляних "шашок" ІІІ ст. н. е., бронзові хорос-люстра ХІ ст. і підсвічник західноєвропейської роботи ХІ-ХІІ ст., водолій у вигляді лева ХІІІ ст. До етнографічної колекції (понад 30 тис. од.) входять різноманітні предмети побуту, знаряддя праці, меблі, музичні інструменти тощо. Велику наукову і художню цінність мають колекції одягу (10 тис. од.), рушників (4 тис. од.), стародруків ХVІІ-ХІХ ст. (близько 5 тис. од.), ікон (понад 1200 од.), гутного скла ХVІІ-ХVІІІ ст. Вражає колекція вітряків (15 од.) і народного сухопутного транспорту – сани, вози, екіпажі, тачанка, лінійка, фаетон (більше 60 од.). В колекції декоративно-ужиткового мистецтва представлені керамічні вироби, різьба, сволоки, оклади ікон та Євангелій. Серед творів народного мистецтва – роботи відомих майстринь Г. Шостак, М. Приймаченко та ін.

З метою наукового вивчення, збереження та популяризації музейних колекцій працівники заповідника здійснюють значну дослідницьку, пошукову та експозиційно-просвітницьку роботу. Її результати обговорюються на науково-практичних конференціях, що проходять в заповіднику (”Археологія Середньої Наддніпрянщини: проблеми, пошуки, перспективи”, ”Єфремовські читання”, "Середня Наддніпрянщина: матеріальна і духовна культура") та публікуються у його друкованих виданнях (Наукові записки ”ПЕРЕЯСЛАВІКА”). Систематично проводяться цикли лекцій та екскурсій за матеріалами музейних зібрань, влаштовуються обрядові дійства й тематичні виставки до Різдва, Великодня, Зеленої неділі. Традиційними стали музейні свята народних майстрів.